Відриваючись від землі

Відгук про похід "Вода та Камені" 12.06.2011-17.06.2011

Це був перший у моєму житті «дикий» відпочинок. І, мабуть, найекстремальніший. Організм тільки встигав дивуватися))) Щоразу, коли гід ставив перед нами нову мету, хотілося запитати, «Льоша, ти жартуєш чи що? Це неможливо!» Але що кумедно, ми загалом без титанічних зусиль долали спуски та підйоми. Хоча перший підйом на нижнє плато нас дуже здивував))

Ніколи не думала, що зможу йти в гору з 20 кілограмовим рюкзаком протягом 2 годин. Але коли ми все-таки взяли цю нашу першу висоту, ми кричали від радості.

І все ж таки був у цих труднощах і свій плюс: вони нас згуртували, і взагалі здавалося, що ми знаємо один одного вже давно. Чудові гори (я їх бачила взагалі вперше у житті) компенсували втому своєю красою. Та й взагалі весь перший день ми спілкувалися все більше якимись вигуками «ах!», «вау!», «ух тиии!» та «ого!».

Наша маленька група складалася лише з новачків: похідного досвіду ніхто не мав. Але наш незворушний як танк гід Льоша надихав нас на нові «подвиги» і щоразу підбадьорював. Загалом уже на другий день ми почали освоюватися і йшли бадьоріше, забуваючи про непотрібні умовності цивілізації. Про будинок у перші дні думати було просто неможливо: нова обстановка та незвичні складнощі повністю займали голову. Натомість спали ми як убиті.

Ніколи не зможу забути другий день походу, коли ми піднялися на верхнє плато Чатир-Дага, попередньо потрапивши до зливи. Це близько 1500 метрів над рівнем моря. Ми стояли у хмарах. Вони низьким рваним туманом тяглися над плато. Було дуже гарно. З туману на нас несподівано вибіг собака, а слідом за ним вийшов і ще один гурт пішохідників. На плато був досить холодний вітер, але жоден з нас за весь похід не застудився, незважаючи на те, що ми не раз промокали.

Потім піднялися на Демерджі. Подумки я все ще стою на тій стежці, на самому краю, і оглядаюся. Йде дрібний дощ. Туман грає з нами в хованки: то ми стоїмо на краю молочного океану, то нам відкриваються далекі поселення. Красиво!

У передостанній день ми вже бадьоренько, майже підстрибом крокували до Карабі. Чесно кажучи, ми були раді, що гід Льоша, розрахувавши наші сили, не повів нас на плато, і ми залишилися ночувати на його схилі. Вечір залишився вільним, був час посидіти і подумати про похід, проводжаючи захід сонця. Нічна Алушта горіла різнокольоровими вогнями.

Нашого ранку ми швидко збиралися і поспішали до моря. По дорозі ми радісно уявляли, як з розбігу влітатимемо в нього. У той день море виявилося холодним, так що ми вибігли з нього з тією ж швидкістю, що і вбігли)))) Але було дуже освіжаюче після стільки днів без душі.

Розлучатися з горами не хотілося. Хотілося відмитися і відіспатися в місті і за кілька днів повернутися в новий похід. І зараз все ще тягне йти кудись, причому найкраще йти в гору))) Крим, ми повернемося)))