Зміст
Звіт про похід до Карпат наприкінці жовтня 2008 року. Звичайний серпневий день. Стоїмо на сімферопольському вокзалі, зустрічаємо нову групу… Раптом Кирило пропонує у жовтні піти до Карпат. У Карпатах я до цього не був, до того ж того погожого літнього дня я ще й не підозрював про те, що в жовтні буває холодно.
На той час у мене ще було повно сил та енергії. Тоді я й підозрювати не міг про те, що вже у вересні у мене почнеться дика ностальгія по домашніх краях і якась безглузда втома від піврічного водіння груп кримськими горами…
Пізніше
Квитки взяті, всі обставини узгоджені, у похід йдемо втрьох — Я, Кирило і Тарас, летимо літаком, все дуже красиво, стюардеси, пропонують масу різних речей, летимо з Тарасом, Кирило наздожене нас по дорозі… У літаку мені заборонили користуватися GPS навігатором, не розумію чим він міг їм навчитися.
Ніч добирання до Івано-Франківська.
Вокзали, бомжі, все дуже не красиво і не затишно. Домовляємося з Тарасом, що б він мовчав, поки не доїдемо в гори та й взагалі особливо не розкривав рота. Я легко розмовляю, як російською так і українською, і надалі при зустрічах з місцевими роль спілкування з ними припадала мені…
Ранок плавно переходить у День.
Нарешті то приїхав Кирило, привіз пляшку згущеного молока, УРА!!! ... Саме тут я зрозумів що у нас дівок не буде точно і це дійсність і похід буде суворим, по 20 км на день як мінімум + ночувати в наметі з двома хлопцями + вставати о 5 ранку ... Затягую пояс тугіше, готуюся до випробування
Півдня їдемо в автобусі вже всі разом, далі отримуємо перепустку до прикордонної з Румунією зони.
Нарешті почався похід.
Ура! Ідемо поступово з села Ділове і заглиблюємося в ГОРИ, ідемо в Карпати, від людей подалі, особливо від бомжів… але більше не будемо про них,.. їх як мені здалося дуже багато скрізь… дорога широка і поки що рівна роз'їжджена чимось і від того болотиста, брудна. Ідемо вздовж річки. Порівняно з кримськими річечками карпатські просто величезні, весь час шумлять і бурхливим потоком несуть вдалину. Карпати ж, як мені здалося, схожі чимось на Кавказякщо зрізати все що вище 2 тисяч, прибрати льодовики і таке інше... Дуже вологі гори... і лісисті з такими красивими і прикольними полонинами. Доходимо до роздоріжжя доріг і річок, далі нагору, тому варто запастися водою ... Дорога вгору виявилася жахливою, широкою, але так як по ній бульдозери їздять то перетворилася вона на болотисту суміш, в якій ноги потопали наші дуже глибоко.
Але незабаром ми побачили сліди ведмедя і від нетерпіння побачиться з ним рвонули ще швидше... Підйом був довгий і жахливий, але в знаки давалася піврічна підготовка і я тікав весь час вперед. Надвечір ми знайшли напівзруйновану хатинку-кош-хату-будиночок і вирішили таки ночувати в наметі. Дрова горіли чудово, було досить тепло та затишно. Спати лягли рано і будильник на 5 ранку.
Ранок наступного дня
Почалося з того, що Кирило як слід подав приклад і перший виліз із намету і вже почав метушитися. Я не хотів подавати приклад слабкості і тому кричав: «День!!!», але сил піднятися відразу ж у собі не знаходив, загалом процес пробудження важко давався. Розбуджений Тарас весь час бурчав і обурювався… Саме так і виглядали наступні ранки приблизно…
Сніданок та вперед Продовжуємо ще не довго підйом, зустрічаємо прикордонну хатинку, але в ній нікого, далі в ліс глибше тепер уже бачимо притулок і… і повний глухий кут. Погомоніли і повернулися трохи назад, намацали якусь звірину вгору стежку і... і довго і нудно підіймалися нею поки не вийшли на людсько-машинну дорогу. Впритул наближаємося до кордону, у всіх мовчання та очікування дикого захоплення.
Перші люди.
Продовжуємо йти, дороги, полонинка із занедбаними хатами, вперше зустрічаємо туристів. І перше розчарування вони ніяк не відповідають на крики доброго дня. Мабуть, це були румунські туристи або просто румуни. Далі зустрічаємо натовп вуйків на вантажівці, розмовляв я так як інші оніміли і стояли, як стовпи, ввічливо відмовився від горілки і пішли далі... далі виявилося знову не дуже дорогою і знову виходимо туди куди треба. Наявність навігатора дозволяє знайти дорогу, коли починаєш блудити. І ось знову глухий кут… далі варіантів багато. Кирило пояснює, що реальні чуваки звідси йдуть бездоріжжям вправо вгору.
Несхожі Карпати.
Наша мета піп Іван, він якраз і поділяє Україну та Румунію. Тут взагалі пейзаж дуже мало чим схожий на Карпати, гострокінцеві хребти з каменепадами та моренами. Все це Мармароський масив. Але бачимо стежку по обриву і зрозуміло, що не можемо стриматися. Швиденько проходимо і на гострому гребені під лагідним та теплим карпатським сонцем влаштовуємо трапезу. Милуємось видами. Тут гарно. Навколо обриви та гребінь з вузькою стежкою. Збираємось і повземо...
Скелелазо-траверсо-кустоцепляння
Стежка тривала метрів 15, далі лише напрямок. Кирило поліз не за тим напрямком я за ним, Тарас спостерігає за нами, але стоїть на місці. Повертаємось 5 метрів тому тут ще можна стояти трьом. Вирішуємо вниз… тримаючись за зарості трави і за відсутності усіляких напрямків спускаємось дуже акуратно. Чомусь я вирішив що без рюкзака мені буде легше і вниз… Бачу Тараса що біжить врятувати мій рюкзак, не вийшло… полетів далеко вниз. Я за ним, порядок ... Бачимо стежку, швидше стежечку а може просто хтось раз пройшовся по похилій траві ... внизу морена. Ну і ми траверсувати схил значить ... запотівають окуляри, ні чорта не видно, повзу, наздоганяю хлопців, продовжуємо дертися ... все плавно переростає в скелелазо-траверсо-кустоцепляніе, каміння, кущі, враження, ... повзем, з хребта на хребет, назад нікуди, назад нікуди, назад нікуди, приладів. І ось подолавши останні камені-кущі виходжу на трав'яний схил, далі тільки поповзом... вийшов, став на ноги, ху... піп Іван. Бачу поруч нормальну стежку якою ми не пішли….
Однією ногою у Євросоюзі.
Відпочив. Лаюся на все, що відбувається, а в душі розумію, що таке запам'ятається вже точно надовго. "Румуни - дурниці!" кричав я від радості того, що знаходимося ми якраз на кордоні і бігав то Румунією то нашою стороною. Адже це вже Євросоюз. Тож ми здійснили велику подорож кущами. Заспокоююсь горіховим батончиком і рухаємось далі. Розумію, що в комерційному поході, я собі не дозволив би такими стежками ходити, а тут звинувачувати нема кого, самі винні. Ідемо гарною стежкою вздовж гребеня, видно Румунія, видно Україна… йдемо і приладами так виходить що вже так трішки в Румунії… а на наш бік стежок то й нема. Спускаємося так трав'яним схилом, благо вже натренувалися, спускаємося швидко. Ночівля на кордоні тут холодно. Дров майже немає, але вечеря смачна, заслужена у важких карабканнях. Сон миттєвий…
Уздовж кордону.
День як завжди починається о 5, годинник перевели так що встаємо о 4 Бензиновий пальник рятує ситуацію і снідаємо до світанку. Благо Кирило знаходить сили прокинуться вчасно, чого не можна сказати про нас, ми намагаємося встати до сніданку. Розумію що це несправедливо, коли одна людина весь час чергова, Але після півроку роботи інструктором так хочеться побути простим учасником і як належить пошмагати величезну спокусу… на сьогодні обіцяли дощі та небо похмуре, налаштовую себе на найгірше. Весь день ідемо широкою дорогою вздовж кордону з Румунією. Усюди стовпчики радянського походження та залишки колючого дроту. Є й маленькі кам'яні старі стовпчики від чехословацько-румунського кордону, а потім від чехословацько-польського. Спочатку йдемо лісом, потім пологим хребтом і так цілий день… День нудний і не вражає враженнями, але знаходжу підкову і розуміючи що це зайва вага все одно тягну з собою. Десь згортаємо з кордону і заглиблюємося в наш бік. Вечіріє. Знаходимо полонинку і шалено класний будиночок.
Піч гріє душу.
Але я поки що набираю воду. З цим проблеми, конструкція напувалки для звірів дуже складна і витрачаю багато часу. З'являється Кирило каже, що знайшли нормальну воду і доводиться виливати все, що так довго набирав. Піч, купа дров. Готуємо на плиті, їмо за столом, ми всередині будинку і нам реально класно. Стає тепло і затишно… не можу повірити такому щастю, але це реальність. Навіть спати ми будемо сьогодні на поличках… як же там було добре і затишно, покидати це місце не дуже хотілося, від радості наїлися супу з часником і задоволені потяглися спати. Пізніше я ще вставав щоб підкласти дров і винести колоду, що загорілася, на вулицю. Дякую тобі хатинка що ти так вчасно виявилася там.
Ніч. Сняться дівки, гарна ознака.
Наступний день
Все як завжди рано, але з піччю і від цього приємно і тепло, не хочеться звідси йти. Але треба, бо на сьогодні великі плани. Виходимо і на попа Івана, що Чорна гора з обсерваторією.
Шлях класний стежка маркована, погода супер, дощу таки не було. Види чудові. Підкорюємо чорну гору, ходимо обсерваторією… навколо купа джипів з поляками теж подорожують. Яке ж буває моторошне враження коли так довго підіймаєшся на вершину а там на машинах, навіть згадувати не хочеться… холодно, рвемо далі головним хребтом, тут красиво і прикольно. Усі види відкриваються. Щоправда, вітер був страшний. Привали і перекушування робили в окопах яких тут неміряно, мабуть колись хтось готувався до війни. Десь після обіду нашому погляду відкрилася Говерла – гостра піраміда і десь усередині мене заграла музика чарівна і таємнича… все всередині мене потяглося до неї. Пригорнути душею та тілом дійти до вершини України і подвиг цей завтра ми зробимо.
А поки що звертаємо до озерця Несамовите. Ну ми з Тарасом бачимо, що нас Кирило знову хоче пустити бездорожнім схилом, і пропонуємо швидко варіанти обходу. У відповідь проста фраза: don't pissing. Спускаємося справді терпимою стежкою. Вечір дуже холодний і мермішель остигає дуже швидко. Сон як завжди добрий. Засинаємо у передчутті завтрашнього підкорення… good night!
День останній
Не так просто підкорити Говерлу, у нас це вийшло тільки до 11-ти. Та й шлях до неї виявився затяжним. Здалеку вона таки загадковіша, а після підкорення загадка зникає. У цьому для мене є велика проблема. Я дуже люблю місця там де ще не був. А після їхнього відвідування вже не дуже. Загалом для хорошого самопочуття мені весь час потрібне відчуття чогось нового. Зустріли туристів ті теж мовчали, видно також румуни. Політична вершина, купа пам'яток. Хороша погода та видимість, вирішуємо організаційно куди ж рухатися далі… виходить що сьогодні і додому… постійний спуск і ось Карпати закінчуються виходимо до селища. Вечерю готуємо прямо на станції. В електричці багато людей, а я, як і раніше, не люблю їх у такій кількості… потім поїзд і ніч, бомжі….
Ранок у Львові
У левів ми прибули до 4м ранку і знаючи що часу особливо немає відразу ж почали нашу прогулянку… левів виявився дуже гарним містом… на його будівлях сліди безлічі загадок. Статуї та постаменти, барельєфи – все це про щось говорить і тільки треба чути, що тобі хочуть сказати. Ми обіжали весь левів за кілька годин а потім нам попався дуже цікава людина що вела нас та розповідала секрети Львова…
Постскриптум.
Зараз коли я сиджу вдома на дивані і п'ю чай у теплі та затишку, то з радістю згадую всі наші пригоди… це дійсно цікаво і можливо тільки цього року я зрозумів, що від життя потрібно брати якомога більше, адже нагоди може більше й не підвернутись.
Андрій Гіпіч, Первомайськ