Вдень з вогнем

Довелося сьогодні мені спостерігати свій табір з висоти (метрів 10). Справа була ввечері, у темряві. Туристи метушилися внизу з ліхтариками. Власне, людей видно не було, лише снували туди сюди промені світлодіодних ліхтариків. Мене ніхто не бачив, я бачив усіх, і сама собою на думку полізла думка - ах який же крутий партизанище. Можу тут сидіти хоч до ранку і ніхто мене не знайде. Пару хвилин пережовування цієї думки породили таку. Якби хлопці знали, що я десь сховався і вирішили мене знайти, то це вдалося б їм дуже швидко і був би я загнаним звіром, а не крутим партизаном.
З усього цього я радісно зробив наступний висновок – фіг ти що знайдеш, доки не шукаєш. Хоча ні, не так. Ми не знайшли щось тільки тому, що не шукаємо, а не шукаємо тому, що не здогадуємося про існування. Таким чином інформація про об'єкт (в даному випадку здогад) набагато важливіша за сам об'єкт. Принаймні на початковому етапі...
Н-н-н-ні.
Усе це фігня. Бо нудно.
А ось стояти на скелі та дивитися на ліхтарики – це так, це прикольно.