Ласкавий травень 2007

Похід у Крим на травневі свята для багатьох є традиційним початком весни. З холодних північних міст ми приїжджаємо до Криму, щоб отримати трохи сонця та весняного цвітіння. Так було й цього року. Проте погода внесла деякі корективи до наших планів. Ласкавий травень 2007 року більше нагадував пізню осінь, або навіть початок зими.

Зустріч групи у Сімферополі відбулася під акомпанемент яскравого сонця та теплого вітру. Туристи готували крем від засмаги та сонячні окуляри. Проте вже за годину після початку походу небо затягли хмари. Багато хто зітхнув із полегшенням – спека робила підйом на Чатир Даг нестерпним.

Коли ж ми нарешті піднялися на нижнє плато, стало зрозуміло – літня спека нам не загрожує. Зустрічні туристи говорили щось про мінус шість минулої ночі.

Північний схил верхнього плато Чатир Дага був на 70% вкритий снігом. Ну і прямо під ногами замість буйства фарб ми бачили пожухлу осінню траву і півонії, що не розпустилися.

Перша ж ночівка позбавила нас чотирьох учасників походу.

Ні, все було гаразд, всі вони прокинулися вранці, просто не розрахували спальники і сильно замерзли, а тому вирішили не продовжувати експериментів над своїм організмом. Іншим теж було не жарко, але рішучість йти вперед була сильніша за всякі страхи. Діти навіть відмовилися від моєї пропозиції обійти вершину і не йти на Ангар-Бурун. І ось, запаковавшись у мембранні куртки, дощовики та накидки, під дощем, що переходить у сніг, ми рушили до вершини.

Погода не сприяла привалам, треба було уникати зупинок, і я вирішив включити знижену передачу. Я став попереду і поставив найповільніший темп, на який тільки був здатний. В результаті всього через 40 хвилин після початку підйому ми опинилися на вершині, і це без жодної зупинки. На щастя нагорі вдалося знайти місце, захищене від вітру, де ми покидали рюкзаки і трохи підкріпилися шоколадками. Поблизу хлопці з іншої групи купалися в снігу та запивали його коньяком – теж певно обідали.

Все, що відбувалося, надалі пізнавалася вже в порівнянні і тому не могло злякати нас. Ні слизьке каміння на спуску, ні ураганний вітер на ночівлі не могли вибити з нас відчуття перемоги. Підйом на Ангар-Бурун потім ще довго згадували неодмінно використовуючи вислови на кшталт "мінус 50", "як у Гімалаях", "ніколи б не подумав". Це сходження явно розширило уявлення учасників походу про власні можливості та надало сил у боротьбі з подальшими труднощами.

Адже наступна ніч була не менш холодною, а наступного дня не менш важким.

Ми мали перейти Ангарський перевал і через Долину привидів піднятися на Південну Демерджі. Погода правда, трохи схаменулась і ми навіть встигли трохи позасмагати. Але ми не шукаємо легких шляхів і за відсутності природних перешкод нашому шляху, здатні створити рукотворні. Коротше, ми пообідали перед підйомом. Всі знали, що це неправильно, але голод мав наші шлунки і чекати 3 години до кінця підйому було б тортурами. В результаті ми рушили вгору з набитими животами і витріщеними очима. Тут уже без відпочинку та частих привалів не обійтися. Ми відпочивали на кожному камені і терпляче чекали, коли їжа розчиниться всередині нас. Багато хто присягався більше ніколи не обідати і може навіть не вечеряти. З настанням ночі та появою казанка з апетитною кашею їхній дієтичний запал трохи згас і було прийнято рішення таки повечеряти. Виключно з метою підтримки енергетичного балансу (тобто щоб не замерзнути вночі) :)

Ви думаєте, на цьому наші випробування закінчилися?

Не тут було. Наступного дня знову пішов сніг, а в одного з учасників походу розболілося коліно. В результаті він практично не міг йти вниз, і це в той день коли тільки вниз йти і планувалося. Після довгих розмов та невеликого самоврядування нам вдалося забрати у потерпілого рюкзак та розподілити його вміст. Після ще двох переходів він навіть погодився на ін'єкцію болезаспокійливого (здається баралгіну), що повернуло йому здатність переміщатися. Ми скористалися цим і швиденько дострибали до водоспаду Джур-Джур, де направили постраждалого (у супроводі двох товаришів) у лоно цивілізації відлежуватися.

Таким чином нас залишилося всього 15. Натомість кожен із 15 коштував десятьох. Після всіх пережитих пригод моя скромна пропозиція обійти плато Карабі низом була зустрінута дружним реготом. Ми пішли через вершину. Пройшли всі плато навиліт і не навіть не замислившись, проскочили турстоянку в Чигенітрі. На повній швидкості ми примчали до озера на кордоні виноградників, де нарешті здобули весну.

Тут була зелена трава та квітучі дерева. Квакали жаби у ставку та співали птахи. Навіть кліщ, що повзув по одязі, не викликав звичайної огиди – тут він був оракулом, який передвіщав теплу ніч. Ніч, коли навіть щасливий власник 500-грамового спальника зміг заснути.

Я давно вже є прихильником теорії про те, що кожен отримує той похід, якого хоче і якого заслуговує. І згадуючи зараз лагідний травень 2007 року і наш похід, ще раз переконуюсь у істинності цього твердження.

Ми прийшли сюди у пошуках пригод і отримали їх сповна. А те, що все це здається нерозсудливістю, так це нормально, я і сам так думаю (що не заважає мені нерозважитись далі).

І насамкінець трохи офіціозу:

По-перше, не можу не відзначити відмінну оснащеність хлопців із Воронежу. Перед походом вони закупили масу спорядження та сумлінно випробували його у кількох походах вихідного дня. Дуже правильний підхід, рекомендую.

По-друге, велике спасибі всім дівчатам за чудові радіо- та теле-трансляції. Своїми розмовами ви підтримували в нас інтерес до життя у найважчі моменти. Цікавість не давала замерзнути ввечері і допомагала дертися вгору вдень.

Ну і по-третє, величезне спасибі всій групі, всім учасникам походу за справді теплу та дружню атмосферу, взаємодопомогу та розуміння. До кінця походу ми з купи індивідів перетворилися на дружну і веселу компанію, і вже один цей факт виправдовує та анулює всі поневіряння та труднощі похідного життя.