Кострування.

Кострове господарство – це пристосування для підвішування чи встановлення відер, казанів, каструль, деко; це також варочий посуд, похідні сокири, пилки тощо.

Найпростіше пристосування — рогатина заввишки 70—80 см — вбивають у землю на відстані близько 1 м від центру багаття. На рогатину кладуть жердь, один кінець якої придавляють каменем або вбивають у землю, а на інший вішають відро чи каструлю так, щоб полум’я багаття охоплювало дно посуду та її бокові стінки. На таке пристосування можна навісити не більше двох ємностей для варіння.

Рис. 13. Простые кострища: а) перекладина на рогульках; б) тросик, натянутый между деревьями; в) специальный крючок с зажимом.

Для приготування кількох страв найпростіша та «давня» пічка така: у землю вбивають дві рогатини або стійки з вбитими чи ввинченими в них металевими рогульками і кладуть на них перекладину. Посуд підвішують до неї на дротяних гачках (рис. 13 а).

Згинані або розбірні тагани можна виготовити зі сталевих смуг, труб, кутників (мал. 14 а, б).

Рис. 14. Костровые приспособления: а) перекладина на рогульках из металлических трубок; б) разборный очаг из прутков; в) кронштейн; г) складная перекладина; д) стальной таганок; е) крючки для подвески посуды над костром; ж) металлические рогульки и держатели. 1. Сталь. 2. Дюралюминий. 3. Втулка. 4. Стальной уголок. 5. Ограничитель.

Імпровізовані тагани можна спорудити з каменів, підсунути їх один до одного на відстань, меншу за діаметр посудини.

До пристосувань для розведення вогнища належать також тросики, натягнуті між деревами для підвішування відер і казанів (мал. 13 б), складні тагани, легкі треноги, розбірні вогнища з металевих штанг, кронштейни (мал. 14 в, г, д).

Для підвішування та регулювання посуду над вогнищем на висоті застосовують металеві гачки й ланцюжки.

Щоб при провисанні троса посуд не скочувався до середини, на ньому ставлять через кожні 15—20 см металеві муфточки, які слугують упорами для гачків. Можливі й спеціальні затискачі, що утримують підвіску в будь-якому місці троса (рис. 13 в).

Для розведення невеликих вогнищ можна використовувати металевий гамак (рис. 15) — тонку легку дротову сітку (діаметр дроту 0,5—1 мм, комірки 8—10 мм) розміром близько 50 х 80 см. Сітку натягують над землею між деревами, що віддалені одне від одного на 3—4 м, за допомогою тросиків 2, 3. Розпірки 4 утримують сітку від згортання. Сітка-гамак запобігає випалюванню трави влітку, а взимку не дає вогню протанути крізь сніг.

Для лісистих місць зручні тросики, гамаки; для відкритих — з болотистою чи каменистою породою — розбірні вогнища, складні тагани, кронштейни.

Рис. 15. Костровая сетка и трос с крючками 1. Сетки. 2 и 5. Трос. 3 и 6. Трос или капроновый шнур. 4. Распорки. 7. Крючки.

Висота підвішування посуду залежить від виду палива, вітру та погоди. При сухих хвойних дровах у ясну тиху погоду висота буде більшою, ніж для торфу, вугілля, сирого хворосту, дощової чи вітряної погоди.

Для вогнищ і рогаток, як і для будь-яких інших похідних потреб — наприклад, стійок та кілків для намета, — не можна рубати живі дерева чи гілки, навіть якщо це швидкоростучі осики або ольхи; Раніше, коли лісів було більше й вони були густіші, а людей у них менше, можна було проріджувати кущі, а тепер у населених місцях — вже не можна. Природа зазнає все більшої шкоди від діяльності людини. Можна, правда, використовувати вже зрубані, повалені й навіть сухі дерева.

Краще, якщо в костровому наборі буде дві короткі металеві рогальки (металеві півкола діаметром 7—8 см) з гострими штирями, які можна увіткнути або вкрутити в будь-який кілок. Ще простіше – гачки-захоплення, виконані за принципом електромонтерських кігтів для піднімання на дерев’яні стовпи. Такі гачки можна навісити на будь-який кілок, на якому вони фіксуватимуться своїми зубцями, особливо під вантажем перекладини з відрами.

Вогнище або опори для поперечини можна збудувати також із великих каменів, складених один на одного.

Найбільш зручний металевий трос для підвішування казанів і відер, якщо є дерева, між якими його можна натягнути. Трос бажано мати достатньо довгим (6—8 м), щоб використовувати дерева, розташовані далеко одна від одної. На тросі закріплені муфточки-обмежувачі, які перешкоджають зсуванню гачків при провисанні троса. Якщо застосовувати гачки із зажимами, то муфточки не потрібні, оскільки колінчастий гачок сам затискається на тросі. Можна обійтися тросом 3—4 м з прив’язаними по його кінцях двометровими відрізками капронового шнура, що не потрапляють у зону вогню. Переносити трос зручно намотаним на спеціальну котушку-бобіну.

Для підвішування посуду над вогнем використовують металеві гачки. З їхньою допомогою легко знімати або вішати посуд, регулювати її висоту над вогнем.

Якщо біля вогнища буде лише одне відро, то можна, як уже зазначалося, встромити похило шест у землю, підперти його одним рогом, каменем, пеньком і т.п. та повісити на його кінець відро над вогнем.

Варочну посуду підбирають або виготовляють з урахуванням чисельності групи, зручності транспортування та мінімізації ваги. Зручна групова посуда у вигляді комплекту з двох-трьох убиральних у одне “плоских відер або каструль овальної форми. На кожного учасника походу має припадати близько одного літра об’єму посуди.

На рис. 16 показано варіанти варочної посуди, виготовленої з нержавіючої сталі, жерсті, титану або алюмінію товщиною 0,5–1 мм. Комплект із трьох ємностей (6,5; 7,5 та 8,5 л) важитиме від 1 до 1,7 кг залежно від матеріалу та його товщини.

Рис. 16. Варочная посуда

Можуть використовуватися плоскі, що вставляються одне в одне, відра або котли (рис. 16 а, 6). Для варіння на примусах частіше застосовують алюмінієві каструлі, також вставлювані одна в одну (рис. 16 в). Можуть бути котли й складнішої конфігурації (рис. 16 г), що мають, однак, велику площу дна. Відра, каструлі й котли повинні мати дужки або ланцюжки (іноді знімні), які не заважали б вкладати одну ємність в іншу.

Для приготування їжі на вогнищі не підходить оцинкований або емальований посуд.

Для транспортування посуду спочатку пакують у поліетиленовий мішок, а потім, для міцності, у тканинний чохол.

Для приготування їжі на пальник чи газ краще взяти набір із трьох каструль з кришками, але більш економно (за часом і витратою палива) використовувати сковорідки під тиском (автоклави).

Рис. 17. Кастрюля-самовар

Для захисту пальника або вогнища від вітру зручно застосовувати шматок склотканини або вітрозахисні жаростійкі екрани з інших матеріалів.

Конструкція каструлі-скороварки, що представлена тут (рис. 17), забезпечує значну економію бензину під час приготування їжі на примусах. У ній використано принцип самовара: у дні алюмінієвої каструлі великого діаметру (під два-три примуси) вирізають кругле отворіння, до якого приварюють конус, що збільшує площу обігріву майже вдвічі. Це сприяє швидшому приготуванню їжі з меншим розходом бензину. Закруглене дно верхньої ємності щільно входить у нижню каструлю і створює певний ефект скороварки. У кришці верхньої каструлі необхідно зробити отвір, через яке виступає верхня частина конуса. Над цим отвором монтують невелику кришку, на яку ставлять для підігріву третій невеликий посуд.

Щоб прим’юси на дюралюмінієвому листі стояв стійко, роблять упори, що фіксують їхнє положення.

Вага двох ємностей на 8–10 осіб не перевищує 1,2 кг.

Сокири

Сокира має бути надійно та міцно закріплена на руків’ї й придатною для заготовлення дров і можливих столярних робіт. При цьому маса сокири повинна бути невеликою. За масою сокири промислового виготовлення можна розділити на малі (0,7—0,8 кг), середні (0,8—1 кг) та великі (до 1,5 кг). Важкі великі сокири брати в похід, звісно, не бажано, але їх можна полегшити.

Рис. 18. Топоры

Найбільш раціональною вважається лопатева форма сокири, за якої робочий край ніби зсунутий назад, лезо заокруглене, жало заточене клиноподібно. Таку сокиру можна зробити з великої сокири, обрізавши її (рис. 18 а).

Бажано, щоб сокира мала бородку — виступ біля нижнього краю обушної проушини, який збільшує площу опори рукоятки. Сталь сокири має бути помірно твердою: при ударі напилком на лезі мають залишатися неглибокі вм’ятини.

Топірці краще робити з висушеної комлевої частини ясеня, верби, рябини, інших плодових дерев, сливуватої берези. Кліни роблять із твердих порід дерева або металеві з отворами, завдяки яким вони краще утримуються. Перед насадкою в топірець роблять пропил під клин. Топірець має бути насаджений так, щоб його вісь становила з віссю напряму удару кут менше 90°: при встановленні сокири лезом на площину (лінія удару перпендикулярна площині) кінець топірця повинен торкатися площини (див. рис. 18 б). Топірець закінчується фіксуючим руку потовщенням у формі гриба. Така форма дозволяє розслабити руку та підвищити точність удару. Після насадки топірець підганяють до руки, шкурять; бажано його просочити оліфою. У топірці корисно зробити отвір для темляка, який не дасть сокирі випадково вискочити з рук. Топірець бажано пофарбувати в яскравий колір.

Для леза сокири треба зробити чохол із щільного матеріалу, що утримується гумкою або зав’язками (мал. 18 в).

Зафіксувати насадку сокири можна за допомогою двох бічних сталевих пластин розміром близько 120 х 30 х 1,5–2 мм (рис. 18 г). Пластини 1 із загинами на одному кінці закріплюються на топорищі болтами або заклепками 2. Після висихання топорища в нього вбивають додатковий або товщий клин 3. Після встановлення сокири на топорище у щілині між ними можна залити епоксидний клей.

Насадку сокири, проушина якої розточена на конус, виготовляють зі сторони руків’я (рис. 18 д). Руків'я тут пряме та потовщене до обушкової частини. Якщо міцність насадки з часом послаблюється, то сокиру зміщують до руків’я, після чого знову надсувають на конусну частину руків’я.

Для групи з 9–10 осіб достатньо двох-трьох сокир. У вихідні походи влітку можна брати лише легкі сокири, восени та взимку — бажано велику сокиру й пилку.

Похідні пили

Рис. 19. Пилы 1. Пила. 2. Рукоятки. 3. Чехол. 4. Крючки. 5. Петли.

Дворучна пила. Звичайна промислова пила потребує зменшення для полегшення та зручності транспортування, скоротивши її до 0,7—0,8 м і обушивши до 70—80 мм (рис. 19 а). Ручки можна зробити у вигляді вигнутих скоб, в які вільно б поміщалася рука в рукавицях, або у вигляді поворотних ручок, що складаються під час транспортування. Пилу переносять у чохлі 3, який закриває зубці. Чохол кріпиться за допомогою гумок чи тесемок з гачками 4 та петлями 5 на ґудзиках. Чохол можна виготовити з брезенту чи іншого щільного матеріалу.

Лютькова пила може бути легшою та компактнішою за дворучну. Полотно має бути з крупними прямими зубцями й отворами на кінцях для кріплення. Один із варіантів люті складається з трьох трубок діаметром 12—16 х 1 мм (рис. 19 б). Трубки з’єднують між собою за допомогою вкладок із коротких трубок меншого діаметру. Радіус вигину дуг підібрано так, щоб зібрана лють давала необхідне натяг полотна. Конці крайніх дуг посилюють короткими втулками з прорізами, зверненими до полотна. У ці прорізи заводяться кінці полотна із заклепками-упорами, якими утримується полотно на натягнутій люті. Маса такої пили близько 0,5 кг.

Пилки-ножовки. У простих літніх походах і в зимових — у тундрових районах, вище межі лісу — потрібно мати 1—2 пилки-ножовки (рис. 19 в). Ножовку використовують для заготовки дров, нарізання сніжних цеглин під час будівництва вітрозахисних стінок навколо намета, іглу, печер та інших снігових споруд. Пилку переносять у чохлі 1.

Зручні одноручні пилки зі знімною ручкою.

Загострювати пилки бажано за канадським способом, коли через зуб роблять глибшу виїмку.