Монастирські хроніки.

З погодою нам пощастило – сонце світило та гріло весь тиждень. Тільки одного разу хмарки налякали нас далеким громом і блискавками, але ці явища так і залишилися далекими.

А ще нам пощастило з добрими ідеями. Наприклад, я здогадався не тягатися руїнами печерних міст з рюкзаками. Щоразу, підходячи до чергової пам'ятки, ми ховали рюкзаки в кущах і йшли нагору без нічого. Ключове слово тут – «нагору». Усі печерні міста розташовані на невеликих плато, хай і не дуже високих (до 500 метрів), зате досить неприступні. І штурм кожного з них (а печерних міст нам зустрілося аж 7 штук) з повною викладкою, був би надто великим подвигом.

Хоча один подвиг ми все ж таки здійснили. З нез'ясованих причин нам раптом стукнуло на думку зійти на Мангуп (плато, і однойменне печерне місто, столиця князівства Феодоро) вночі. Ми спеціально зупинилися біля підніжжя, повечеряли, дочекалися темряви і рушили в дорогу. Мабуть, це було щось на кшталт хлоп'ячої витівки або вступний іспит на «справжнього індіанця». Справа в тому, що стежка на Мангуп проходить через стародавнє кладовище караїмське, так що фантазії було над чим розігратися.

На щастя, духи стародавніх жителів Мангупа не розгнівалися на нас, і ми піднялися на плато без особливих проблем. Тим більше що нам вдалося знайти чудову тему для бесіди, і всю дорогу ми жваво балакали, що допомагало відволіктися від труднощів підйому.

Як я вже казав, це був перший мій візит до печерних міст після тривалої перерви. За два роки багато що змінилося. Найбільшим сюрпризом виявилося відродження монастирів. Печерні обителі, що порожніли вже кілька століть, знову набули життя. Ченці оселилися в горах і почали активно відновлювати колишню красу печерних храмів (монастирі Шолдан, Чолтер та Мангуп).

Картина їхньої бурхливої ​​діяльності на тлі гірських пейзажів чимось нагадала мені постапокаліптичний світ із фільмів на кшталт «Водного світу» та «Лохтона».

Для моїх туристів саме існування в Криму таких загадкових місць, як печерні міста, виявилося величезною несподіванкою. А вже там життя ніхто й подумати не міг.

Окрім печерних монастирів дуже здивувала мене Балаклава. Її чудова бухта перетворилася на розкішний яхт-клуб. Іржавий підводний човен зник, зате з'явилася хитромудра система причалів для розкішних яхт. Всі ці зміни повільно випливали нам назустріч із густого туману – море «парило».

І коли ми піднялися нагору до фортеці Чембало, вона раптом постала перед нами у своєму новому вигляді – обросла будівельними лісами. Мабуть, хтось вирішив її відбудувати. Ну і нехай будують, а нам ніколи сидіти на місці, ми звивистою стежкою бігли до Золотого пляжу. Аж надто нам хотілося викупатися в морі. А щоб нам веселіше було нести свої рюкзаки, всю дорогу нас розважали дельфіни, зграйками, що полюють у бухті під нами.

А коли ввечері на пляж знову опустився туман, разом із ним до нас завітав ще один гість. Він крався прихований клубами водяної пари і тільки його очі іноді виблискували в променях наших ліхтариків. Це був великий та жахливий… пляжний кіт. Смішно, хоча очі в нього справді вражаючі.

Ось такий хепі-енд вийшов у нашої веселої подорожі печерними містами Криму.