Ознаки та характер впливу гірської хвороби

Гірська хвороба може проявлятися раптово, особливо в тих випадках, коли людина за короткий проміжок часу значно перевищила межі своєї індивідуальної переносимості, зазнала надмірного перенапруження в умовах кисневого голодування. Однак найчастіше гірська хвороба розвивається поступово. Першими її ознаками є загальна втома, яка не залежить від обсягу виконаної роботи, апатія, м’язова слабкість, сонливість, нездужання та запаморочення. Якщо людина продовжує перебувати на висоті, то симптоми хвороби посилюються: порушується травлення, можлива часта нудота і навіть блювання, з'являється розлад ритму дихання, озноб і лихоманка. Процес одужання проходить доволі повільно.

На перших етапах розвитку хвороби не потребуються спеціальні заходи лікування. Найчастіше після активної роботи та повноцінного відпочинку симптоми хвороби зникають — це свідчить про настання акліматизації. Іноді хвороба продовжує прогресувати, переходячи у другу стадію – хронічну. Її симптоми такі ж, але виражені значно сильніше: головний біль може бути вкрай гострим, сильніше проявляється сонливість, судини кулаків рук переповнені кров’ю, можливе носове кровотечення, різко виражена задишка, грудна клітка стає широкою, бочкоподібною, спостерігається підвищена дратівливість, можлива втрата свідомості. Ці ознаки говорять про серйозне захворювання та необхідність термінової транспортування хворого вниз. Іноді переліченим проявам хвороби передує стадія збудження (ейфорії), дуже схожа на алкогольне сп’яніння.

Механізм розвитку гірської хвороби пов’язаний з недостатнім насиченням крові киснем, що впливає на функції багатьох внутрішніх органів і систем. З усіх тканин організму нервова — найбільш чутлива до кисневої недостатності. У людини, яка потрапила на висоту 4000—4500 м і схильна до гірської хвороби, внаслідок гіпоксії спочатку виникає збудження, яке проявляється у вигляді відчуття самозадоволення та власної сили. Він стає веселим, говірким, але при цьому втрачає контроль над своїми діями, не може реально оцінити обстановку. Через деякий час настає період депресії. Веселощі змінюються похмурістю, сварливістю, навіть дратівливістю, а то й ще більш небезпечними нападами роздратування. Багато з таких людей у сні не відпочивають: сон тривожний, супроводжується фантастичними сновидіннями, що мають характер поганих передчуттів.

На великих висотах гіпоксія чинить серйозніший вплив на функціональний стан вищих нервових центрів, викликаючи притуплення чутливості, порушення правильності судження, втрату самокритичності, інтересу та ініціативи, а іноді й втрату пам’яті. Помітно зменшується швидкість і точність реакції, внаслідок ослаблення процесів внутрішнього гальмування руйнується координація рухів. З'являється психічна та фізична депресія, яка проявляється у уповільненні мислення й дій, помітній втраті інтуїції та здатності до логічного мислення, зміні умовних рефлексів. Проте водночас людина вважає, що її свідомість не лише ясна, а й надзвичайно гостра. Вона продовжує робити те, чим займалася до серйозного впливу гіпоксії на неї, попри часом небезпечні наслідки своїх вчинків.

У хворого може з’явитися нав’язлива ідея, відчуття абсолютної правильності своїх вчинків, нетерпимість до критичних зауважень, а це, якщо в такому стані опиниться керівник групи — людина, відповідальна за життя інших людей, стає особливо небезпечним. Зауважено, що під впливом гіпоксії люди часто не роблять жодних спроб вийти з явно небезпечної ситуації.

Важливо знати, які найбільш розповсюджені зміни у поведінці людини відбуваються на висоті під впливом гіпоксії. За частотою виникнення ці зміни розташовані в такій послідовності:

—надмірні зусилля при виконанні завдання;

—більш критичне ставлення до інших учасників подорожі;

— небажання виконувати розумову роботу;

—підвищена чутливість органів відчуття;

— образливість;

—дратівливість на зауваження щодо роботи;

—труднощі з концентрацією уваги;

—уповільнене мислення;

—повторюваність, нав’язливе повернення до однієї й тієї ж теми;

—складність запам’ятовування.

Внаслідок гіпоксії може порушитися й терморегуляція, через що в окремих випадках при низькій температурі знижується вироблення організмом тепла і водночас підвищуються його втрати через шкіру. В цих умовах людина, яка захворіла на гірську хворобу, більш схильна до переохолодження, ніж інші учасники подорожі. В інших випадках можлива поява ознобу та підвищення температури тіла на 1 — 1,5 °С.

Гіпоксія впливає й на багато інших органів і систем організму.

Органи дихання. Якщо в стані спокою людина на висоті не відчуває задишки, нестачі повітря чи утрудненого дихання, то під час фізичного навантаження у високогірних умовах усі ці явища починають помітно відчуватися. Наприклад, один з учасників сходження на Еверест на кожен крок на висоті 8200 метрів робив 7—10 повних вдихів і видихів. Але навіть за такого повільного темпу пересування він відпочивав до двох хвилин через кожні 20—25 метрів шляху. Інший учасник сходження за одну годину руху, перебуваючи на висоті 8500 метрів, піднявся по досить легкій ділянці на висоту лише близько 30 метрів.

Працездатність. Загальновідомо, що будь-яка м’язова діяльність, а особливо інтенсивна, супроводжується підвищенням кровопостачання працюючих м’язів. Однак, якщо в умовах рівнини необхідну кількість кисню організм може забезпечити порівняно легко, то з підйомом на велику висоту, навіть за максимального використання всіх пристосувальних реакцій, постачання м’язів киснем здійснюється непропорційно ступеню м’язової активності. Внаслідок такої невідповідності розвивається кисневе голодування, а недоокиснені продукти обміну речовин накопичуються в організмі в надмірних кількостях. Тому працездатність людини зі збільшенням висоти різко знижується. Так (за Є. Гіппенрейтером) на висоті 3000 м вона становить 90%, на висоті 4000 м—80%, 5500 м— 50%, 6200 м —33% і 8000 м —15—16% від максимального рівня роботи, виконаної на висоті рівня моря.

Навіть після завершення роботи, попри припинення м’язової діяльності, організм продовжує перебувати в напрузі, споживаючи певний час підвищену кількість кисню для ліквідації кисневого дефіциту. Варто зазначити, що час, протягом якого ліквідується цей дефіцит, залежить не лише від інтенсивності та тривалості м’язової роботи, але й від рівня тренованості людини.

Друга, хоча й менш важлива причина зниження працездатності організму – перевантаження дихальної системи. Саме дихальна система за рахунок посилення своєї діяльності певний час може компенсувати різко зростаючий запит на кисень в умовах розрідженого повітря.

Таблиця 1

Однак можливості легеневої вентиляції мають свою межу, якої організм досягає раніше, ніж виникає гранична працездатність серця, ніж знижується до мінімуму необхідна кількість споживаного кисню. Такі обмеження пояснюються тим, що зниження парціального тиску кисню призводить до посилення легеневої вентиляції, а отже, й до посиленого «вимивання» з організму CO₂. Але зменшення парціального тиску СО₂ знижує активність діяльності дихального центру і тим самим обмежує об’єм легеневої вентиляції.

На висоті легенева вентиляція досягає граничних величин уже під час виконання середнього для звичайних умов навантаження. Тому максимальна кількість інтенсивної роботи за певний час, яку турист може виконати в умовах високогір’я, менша, а відновлювальний період після роботи в горах довший, ніж на рівні моря. Однак за тривалого перебування на одній і тій самій висоті (до 5000—5300 м) за рахунок акліматизації організму рівень працездатності підвищується.

Система травлення. На висоті значно змінюється апетит, зменшується всмоктування води та поживних речовин, виділення шлункового соку, змінюються функції травних залоз, що призводить до порушення процесів травлення та засвоєння їжі, особливо жирів. Внаслідок цього людина різко втрачає вагу. Так, під час однієї з експедицій на Еверест альпіністи, які прожили на висоті понад 6000 м протягом 6—7 тижнів, втратили у вазі від 13,6 до 22,7 кг. На висоті людина може відчути уявне почуття повноти шлунка, розпирання в підложечній ділянці, нудоту, проноси, що не піддаються медикаментозному лікуванню.

Зір. На висотах порядку 4500 м нормальна гострота зору можлива лише за яскравості в 2,5 раза більшої, ніж звичайна для рівнинних умов. На цих висотах відбувається звуження периферичного поля зору та помітне «затуманення» зору в цілому. На великих висотах знижується також точність фіксації погляду та правильність визначення відстані. Навіть в умовах середньогір’я зір уночі слабшає, а термін адаптації до темряви подовжується.

Збільшення легенєвої

Зневоднення організму. Виділення води з організму, як відомо, здійснюється в основному нирками (1,5 л води на добу), шкірою (1 л), легенями (близько 0,4 л) та кишечником (0,2—0,3 л). Установлено, що загальна витрата води в організмі навіть у стані повного спокою становить 50—60 г на годину. За середнього фізичного навантаження в нормальних кліматичних умовах на висоті рівня моря витрата води зростає до 40—50 грамів на добу на кожен кілограм ваги людини. Усього в середньому за звичайних умов на добу виділяється близько 3 л води. За посиленої м’язової діяльності, особливо в умовах спеки, різко зростає виділення води через шкіру (іноді до 4—5 л). Але напружена м’язова робота, що здійснюється в умовах високогір’я, у зв’язку з нестачею кисню та сухістю повітря, різко посилює легеневу вентиляцію і тим самим збільшує кількість води, що виділяється через легені. Усе це призводить до того, що загальна втрата води в учасників складних високогірних подорожей може сягнути 7—10 л на добу.

вентиляції у %

Запалення легень починається після фізичного перевтомлення та переохолодження. У початковій стадії відзначається погане самопочуття, деяка задишка, прискорений пульс, кашель. Але вже приблизно через 10 годин стан хворого різко погіршується: частота дихання—понад 50, пульс— 120 на хвилину. Незважаючи на прийом сульфаніламідів, уже через 18—20 годин розвивається набряк легень, що становить в умовах високогір’я велику небезпеку. Перші ознаки гострого набряку легень: сухий кашель, скарги на здавлювання дещо нижче грудини, задишка, слабкість при фізичному навантаженні. У серйозних випадках має місце кровохаркання, ядуха, тяжкий розлад свідомості, після чого настає смерть. Перебіг хвороби часто не перевищує й однієї доби.

(при однаковій роботі)

Тому навіть за найменшої підозри на захворювання органів дихання група негайно повинна вжити заходів до якнайшвидшого спуску хворого вниз, бажано до висот близько 2000—2500 метрів.